Клименко А.Ю.

 «Право», 4 курс

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

Науковий керівник – к.ю.н., доцент

кафедри підприємницького та корпоративного права Літошенко О.С.

РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ

Науково обґрунтовано і на політичному рівні визнано, що одним із шляхів усунення проблем з формування, становлення та розвитку земельних відносин в Україні є децентралізація державного управління. На сьогодні В Україні впроваджується вже другий етап децентралізації (2019–2021 рр.), який ознаменувався численними реформами та невирішеними викликами першого етапу (2014–2018 рр.).

Постановка проблеми. Володіння, вміле користування та ефективне розпорядження земельними ресурсами є основою економічної самостійності територіальних громад.

Однак стан життєдіяльності останніх ускладнений проблемами невизначеності поняття правового статусу об’єднаних територіальних громад; відмежування земель, які належать державі, від земель, які перейшли у власність територіальних громад; особливостей використання земельних ресурсів територіальними громадами загалом.

Метою дослідження є обґрунтування підходів до децентралізації державного управління  земельними ресурсами територіальної громади.

Методи дослідження базуються на фундаментальних наукових працях вітчизняних вчених щодо управління земельними ресурсами в умовах децентралізації. У процесі дослідження використовуються такі методи: монографічного аналізу – для вивчення та узагальнення існуючих наукових і методичних підходів до формування відносин з управління майном територіальною громадою; економіко-статистичний – для аналізу сучасного стану та розвитку земельних відносин в умовах децентралізації; розрахунково-аналітичний – для визначення рівня ефективності проведених реформ; абстрактно-логічний аналіз – для формулювання наукових положень та висновків.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження проблеми децентралізації державного управління земельними ресурсами здійснюють науковці: О. М. Бориславська, О. С. Дорош, І. О. Дробот, І. Б. Заверуха, Е. М. Захарченко, В. Ф. Камінський, Л. П. Коломієць, А. Г. Мартин, М. І. Стегней, А. В. та А. М. Третяк, Ю. О. Удовенко, І.П. Шевченко, І. Б. Школик та інші.

Однак  додаткової  уваги  потребують  питання  управління земельними ресурсами об’єднаними територіальними громадами, а саме, що стосується різних сфер їх життєдіяльності, зокрема, володіння, користування та розпорядження.

Виклад основного матеріалу досліджень. Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає децентралізацію як систему управління, за якої частина функцій центральної влади переходить до місцевих органів самоуправління; скасування або послаблення централізації. Отже, як зазначає правник М. І. Стегней, децентралізація – це перерозподіл або диспергування значних повноважень та бюджетів від державних органів органам місцевого самоврядування.

Таким чином, у квітні 2014 року Кабінет Міністрів України схвалив основний концептуальний документ – Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади (далі – Концепція). Метою Концепції є створення механізму й підходів для формування ефективного місцевого самоврядування та територіальної організації влади для створення й підтримки повноцінного життєвого середовища для громадян; узгодження інтересів держави та територіальних громад. Серед завдань Концепції є «… створення чіткого механізму врегулювання питання приватизації та володіння муніципальною землею та власністю». Одразу ж після прийняття цього документу був затверджений План заходів щодо реалізації Концепції, який й надав старт реформі.

Задля реалізації положень Концепції та завдань Плану заходів, необхідно було в першу чергу внести відповідні зміни до Конституції України, а також сформувати пакет нового законодавства. Зміни до Конституції, перш за все, мали вирішувати питання утворення виконавчих органів обласних та районних рад, реорганізації місцевих державних адміністрацій в органи контрольно-наглядового типу, дати чітке визначення адміністративно-територіальної одиниці – громади. 

Зусиллями вітчизняних фахівців, практиків, науковців, експертів проєкт змін до Конституції був розроблений та переданий на широке публічне обговорення. Запропоновані зміни підтримало суспільство та високо оцінила Венеційська Комісія. Однак політичні обставини не дозволили Верховній Раді України прийняти подані Президентом України зміни до Конституції щодо децентралізації. Тому Кабінет Міністрів України з 2014 року розпочав реформу в межах чинної Конституції України.

За цей час вже сформований і діє основний пакет нового законодавства, впроваджуються першочергові законодавчі ініціативи. Внесені зміни до Бюджетного та Податкового кодексів України, завдяки яким відбулася фінансова децентралізація, а місцеві бюджети за останні роки зросли на 165,4 млрд грн. Прийнятий 5 червня 2014 року Закон України «Про співробітництво територіальних громад» створив механізм вирішення спільних проблем громад, яким вже скористалися 975 громади.

Прийнятий 5 лютого 2015 року Закон України «Про засади державної регіональної політики» сприяв зросту державної підтримки регіонального розвитку та розвитку інфраструктури громад. Одночасно прийнятий Закон України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» надав змогу почати формувати спроможний базовий рівень місцевого самоврядування.

Згідно з даними Державної служби статистики України з 2015 по 2020 роки в Україні створено 982 об’єднані територіальні громади. До їх складу увійшли більше 4000 колишніх місцевих рад. В межах створених об’єднаних територіальних громад мешкають 11, 7 млн осіб, що еквівалентно 33 % населення України. Такі темпи міжмуніципальної консолідації міжнародні експерти називають дуже високими.

Однак землями, розташованими за межами населених пунктів, продовжувала розпоряджатися Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру. Суттєва частина цих земель здавалася в оренду за найменшою орендною платою – 1-3%, тобто за цінами, нижчими за ринкові, а об’єднані територіальні громади були повністю усунені від розпорядження такими земельними ділянками державної власності. Це збільшувало корупційні ризики, а громади недоотримували  кошти на свій розвиток. Органи місцевого самоврядування фактично мали вплив лише на 12% власних територій і були позбавлені можливостей ефективно планувати їх розвиток.

У 2018 році розпорядженням Кабінету Міністрів України № 60-р «Питання  передачі  земельних  ділянок  сільськогосподарського  призначення  державної  власності  в  комунальну  власність  об’єднаних  територіальних  громад» у власність останніх було передано близько 1,5 млн. га земель сільськогосподарського призначення, розташованих за межами населених пунктів. Однак ні законодавчого, ні методологічного інструменту  для реалізації цих положень надано не було. Наразі земля, фактично, знаходиться під контролем Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру. Більше того, сам процес має велику кількість прогалин, а державні органи на місцях намагаються маніпулювати ними.

Як зазначає правчиня Ю. О. Удовенко, проблема загострюється ще й тим, що Закон України «Про добровільне об’єднання  територіальних  громад»  не  закріплює  юридичного визначення поняття «об’єднана територіальна громада», а  також  не  визначає  її  правовий статус. Крім того, ані в земельному, ні в містобудівному законодавстві не закріплено визначення території об’єднаної територіальної громади як  об’єкту.  Не менш важливою проблемою залишається  відсутність  чітких  меж  об’єднаних  територіальних громад, що може ускладнити розуміння приналежності земель об’єднаним територіальним громадам та процес розпорядження цими землями.

Задля ефективного управління земельними ресурсами, насамперед, необхідно визначити  правовий статус об’єднаної територіальної громади в Земельному кодексі України як муніципального суб’єкта, який утворюється шляхом добровільного об’єднання або приєднання територіальних громад у межах однієї області.

Виходячи зі  складової мети децентралізації державного управління, зокрема  формування з сукупності об’єднаних населених пунктів економічно спроможної територіальної громади, вбачається необхідним належним  чином передати останній право власності на прилеглі території.

Водночас це сприятиме залученню  додаткових інвестицій для наповнення бюджету громад. Однак в даному питанні необхідна гнучкість, оскільки тут сходяться інтереси не тільки самої громади, але й інвестора та держави.

Тому цікавою вбачається думка правознавця І. О. Дробота про те, що регулювання земельних відносин в Україні в частині володіння, користування, розпорядження, використання, охорони та відтворення земель буде більш якісним, якщо об’єднаній територіальній громаді будуть надані повноваження змінювати цільове використання землі, що є в межах юрисдикції органів місцевого самоврядування, так і прилеглих до неї земель.  Такий підхід дозволить громаді ефективно використовувати результати інвестування для організації своєї життєдіяльності. Задля регламентації зміни цільового призначення земель територіальною громадою пропонується ввести новий нормативний документ – план території громади, в якому відображатиметься теперішній та перспективний опис землі громад, вказано, в яких випадках громада може, а в яких зобов’язана змінити цільове використання належної їй землі та обумовлено механізм його прийняття.

Висновки і пропозиції. З наведеного вище можна зробити висновок про те, що володіння, вміле користування, ефективне розпорядження земельними ресурсами є основою економічної самостійності територіальної громади. Тому задля досягнення економічної самостійності, насамперед, необхідно визначити правовий статус об’єднаної територіальної громади в земельному законодавстві.

Також пропонується надати об’єднаним територіальним громадам повноваження змінювати цільове використання земель, що є в межах юрисдикції органів місцевого самоврядування та прилеглих до них земель. У зв’язку з цим пропонується  ввести новий нормативний документ – план території громади, в якому би обумовлювались всі обставини таких змін.