Присяжнюк О.В.

«Право», 4 курс

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

Науковий керівник – к.ю.н., доцент,

професор кафедри підприємницького та

корпоративного права

Кикоть П.В.

 

РОЛЬ ПРАВОВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ ЩОДО АСОЦІАЦІЇ З ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ

 

В останні десятиліття відбуваються докорінні зміни європейського правового простору, що пов’язано з розширенням Європейського Союзу. Основними компонентами цих процесів є інформаційний і фінансовий чинник, а також безпрецедентне дотепер зростання транскордонного руху як чинника виробництва, що впливає на формування транспортних коридорів міжнародного значення. Під впливом нових геоекономічних умов Україна зіткнулася з необхідністю вибудовування власної моделі економічного розвитку та макроекономічної стабілізації, яка спрямована на зведення до мінімуму наслідків дезінтеграції на економічному просторі СНД і активізацію інтеграції економіки в нову, конкурентно-інтегровану систему європейських господарських зв’ язків.

У цьому контексті основним системоутворювальним вектором економіки виступає транспортна галузь, яка зіштовхнулася з проблемою структурної інтеграції в транспортну інфраструктуру Європи. Роль транспортної системи України зростає. Вона стає частиною складної ефективної системи транспортних коридорів у європейській економіці, тобто тієї системи, яка повинна безперебійно забезпечувати міжнародний рух товарів, послуг, виробничих, фінансових і трудових ресурсів.

Зокрема, Хромов О.І. зазначає, що компетенція Європейського Союзу у сфері транспортної інтеграції та кооперації досить значна. Європейський Союз визначає загальні правила міждержавних транспортних перевезень, формує умови надання транспортних послуг перевізниками-нерезидентами в країнах Європейського Союзу, визначає заходи транспортної безпеки та ліцензійний порядок надання транспортних послуг. Транспортна політика здійснюється шляхом координації зусиль країн-учасниць Європейського Союзу, що також базується на принципах лібералізації та гармонізації [3, с. 5].

Вважаємо, що шляхом встановлення єдиних спільних правил діяльності в рамках загального ринку зникають перепони та відмінності, що існують у транспортному законодавстві країн-членів Європейського Союзу. Виправданість зусиль, що здійснюються Європейським Союзом у цьому напрямку, визначається значущістю перевезень як важливої складової розвинутої економіки.

Так, Рудік Н.М. звертає увагу, що регіональна транспортна співпраця може стати особливим типом інтеграції в Європі. Становлення чотирьох спільних просторів між Україною і ЄС значною мірою може відбуватися не через прийняття глобальних і всеосяжних рішень і документів, а в процесі ступеневої взаємодії на нижчому рівні з конкретних (навіть приватних) питань (це виправдано, насамперед, для економічного простору і простору в сфері науки, освіти та культури), причому співпраця на регіональному рівні може виявитися особливо плідною [2, с. 35].

На нашу думку, ці процеси не тільки вплинуть на майбутній розвиток західних областей, але й створять кращі можливості для входження всієї держави в Спільний європейський економічний простір.

У свою чергу, Довженко Є.В. зазначає, що для підвищення ефективності регіонального економічного співробітництва необхідно сприяти диверсифікації його форм і напрямів, посилювати підтримку найефективніших варіантів поглибленої виробничої кооперації, підтримувати інтеграційну взаємодію малих і середніх фірм, що функціонують у регіоні. Однак слід враховувати, що значна соціально-економічна диференціація в західному регіоні неоднозначно впливає на інтеграційні процеси: існують, і позитивні, й негативні наслідки економічного розриву в сфері зовнішньої торгівлі, виробничої кооперації, інвестування та трудової міграції [1, с. 14].

Звичайно, імплементація спільних правил доступу до автотранспортного ринку виступає важливим інструментом європейської економічної інтеграції, насамперед має на меті зробити максимально ефективним регулювання ринку транспортних послуг європейських держав.

В свою чергу, впровадження у найближчому майбутньому вимог зазначених регламентів сприятиме налагодженню більш прозорих партнерських відносин між Україною та державами ЄС, дозволить посилити позицію України у переговорному процесі щодо лібералізації перевезень, які здійснюються автомобільним транспортом, забезпечить виконання норм, що передбачені проектом Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, у той час як вітчизняні автомобільні перевізники матимуть прозору систему допуску до ринку автотранспортних перевезень.

Запровадження перехідного етапу поступово підготує національних автомобільних перевізників до нових умов роботи, що безперечно та позитивно відобразиться на ринку автотранспортних послуг.

Отже, пов’язування об’єктів транспортної інфраструктури з територією та необхідністю врахування тенденцій економічного розвитку регіону, а також регіональною політикою, є пріоритетом Європейського Союзу. Зокрема, це важливо і в контексті необхідності розвитку рівноправних, взаємовигідних зв’язків України та зарубіжних країн.

Очевидно, що виявлення пріоритетних секторів і галузей національної економіки – надзвичайно складний процес. У свою чергу, специфічні особливості розвитку центральноєвропейських країн (наприклад, вузька міжнародна спеціалізація на виробництві високоякісної, одночасно науко- і трудомісткої продукції) можуть розглядатися як перспектива для економіки України загалом.

 

 Література:

1. Довженко Є.В. Закон – основний регулятор правовідносин в транспортній сфері. Юридичний вісник. 2016. № 1 (26) С. 14-18.

2. Рудік Н.М. Вплив процесу європейської інтеграції на європеїзацію державного управління в Україні. Аспекти публічного управління. 2015. № 1(1). С. 34 – 40.

3. Хромов О.І. Гармонізація законодавства в сфері регулярних автобусних перевезень. Часопис академії адвокатури України. 2017. № 20.С. 1 – 10.

 

ПРИСЯЖНЮК О.В.

«Право», 4 курс

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

Науковий керівник – к.ю.н., професор

кафедри підприємницького та корпоративного права МАРЧЕНКО В.Б.

 

ІНСТИТУТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОКАЗІВ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

 

В сучасних умовах Українське законодавство перебуває на етапі постійного вдосконалення правових норм, мета якого, насамперед, полягає в створенні таких умов, які безпосереднього б гарантували людині та громадянину належний захист свої прав.

Увагу слід звернути й на те, що такі зміни найчастіше стосуються не лише окремих законодавчих норм, нормативно-правових актів, правових стандартів чи механізмів правового захисту в суді, а саме правових інститутів. Саме тому, особливе місце в цьому процесі займають інститути забезпечення позову та забезпечення доказів в господарському процесі.

Взагалі, якщо говорити про поняття «інституту забезпечення» – то це є своєрідним гарантом прав та свобод учасників господарського судочинства. Але, якщо розмежувати інститут забезпечення позову та забезпечення доказів, то звичайно вони мають суттєві відмінності, які ми і розглянемо в цій роботі. Тобто на основі цього можна сказати, що мета цієї роботи полягає в дослідженні спільних та відмінних рис вказаних інститутів за допомогою порівняльного методу.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 № 9 «Про практику застосування цивільно-процесуального законодавства судами при розгляді позовних вимог», передбачає, що до забезпечення позову відноситься сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог [2]. 

Метою вжиття заходів із забезпечення позову є уникнення вірогідного порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання судового рішення та уникнення будь-яких труднощів у процесі виконання у разі задоволення позову. Обставини щодо необхідності вжиття відповідних заходів повинні бути підтверджені належними, допустимими та достатніми доказами.

Господарський процесуальний кодекс України в редакції Закону, чинній після 15.12.2017 р., на відміну від попередньої редакції, містить як процедурні норми стосовно порядку подання заяви про забезпечення позову (ст. 138), змісту і форми такої заяви (ст. 139), її розгляду судом (ст. 140), зустрічного забезпечення (ст. 141), скасування зустрічного забезпечення (ст. 142), порядку заміни одного заходу забезпечення іншим (ст. 143), виконання ухвали про забезпечення (ст. 144), скасування заходів забезпечення (ст. 145), так і норми, якими встановлено підстави, види та обмеження щодо заходів забезпечення позову (ст. 136-137) [1].

Щодо поняття «забезпечення доказів», досить вдало його обґрунтувала Ю.В. Білоусов, який у свою чергу зазначив: « це їх процесуальна фіксація судом під час розгляду справи, з метою використання їх як доказів, якщо згодом їх подача стане  неможливою, або утрудненою».

Способи забезпечення судом доказів : 1) допит свідків, 2) призначення експертизи, 3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, 4) заборона вчиняти певні дії щодо доказів та 5) зобов’язання вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом. Заява про забезпечення доказів може бути подана до суду як до, так і після подання позовної заяви [1]

Кожен із розглянутих інститутів має важливе значення для функціонування господарського процесу. Адже створені вони першу чергу задля урегулювання та балансування інтересів позивача та відповідача за рахунок вимог в заяві зустрічного забезпечення та задля надання певних «гарантій» щодо доказів, які були подані учасниками. Також можна сказати й те, що інститут забезпечення доказів, має на меті вжиття таких заходів, за яких відбувається закріплення фактичних даних (важливих для розгляду справи) і з метою подальшого їх використання, як доказів.

Інститут забезпечення показу має особливе значення, адже він має на меті справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд та вирішення господарських спорів і передбачає захист прав які були порушені.

 

Список використаних джерел

1.    Господарський процесуальний кодекс України : Кодекс України від 06.11.1991 р. № 1798-XII : станом на 16 серп. 2020 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12

2.    Постанова пленуму Верховного Суду України від від 22 грудня 2006 р. № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову».URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/va009700-06.

3.    Постанова пленуму Вищого Господарського Суду України від 29.12.2011 № 16 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову».URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0016600-11

4.    Постанова Верховного Суду України від 11 вересня 2020 року у справі № 910/16505/19 Єдиний державний реєстр судових рішень https://reyestr.court.gov.ua/Review/91466041

5.    Колісніченко Л.А. Інститут забезпечення позову в господарському судочинстві / Л. Колісніченко. – Київ, 2020. – 234-237 с.

6.    Лєзін Є. Поняття і зміст забезпечення доказів в цивільному процесі України / Лєзін Є. – Київ, 2017. – 93-97 с. 

7.    Назарко В. Заходи забезпечення позову в господарському процесі / Назарко В. – Тернопіль, 2020. – 185-187 с.