Виноградов Ю.Е.

“Право”, 4 курс

ДВНЗ “Київський національний економічний університет 

імені Вадима Гетьмана”

Науковий керівник - cтарший викладач кафедри підприємницького та корпоративного права, Ільницька Надіра Фатехівна 

НЕОБХІДНІСТЬ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ВИДІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Після розпаду Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності, у всіх сферах життя українців відбулися глобальні докорінні зміни. Правова та економічна сфери не стали виключенням, вони є одними з найважливіших у будь-якому суспільстві. Від тоталітарної та закритої держави з плановою економікою, ми перейшли до демократичної та відкритої держави з економікою ринковою. Цей процес є досить довгим та складним, він продовжується сьогодні, та буде тривати у майбутньому. Оскільки основою будь-якої держави є економіка, питання сприятливих умов її існування та розвитку, демонополізації та дерегуляції, залишається одним з найважливіших. Окремо уваги заслуговує питання ліцензування видів господарської діяльності, оскільки воно є одним з найбільш дискусійних та проблемних. 

Для того щоб говорити про доцільність ліцензування видів господарської діяльності, спочатку необхідно дати визначення поняттю “ліцензування”. 

На думку науковців, ліцензування певних видів господарської діяльності можна розглядати у декількох аспектах: як елемент легітимації суб’єктів господарської діяльності; як умову здійснення певних видів господарської діяльності; як підставу виникнення права здійснювати види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню; як елемент механізму реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність; як засіб державного регулювання господарської діяльності [5, с. 61].

 Щодо законодавчого визначення поняття “ліцензування”, то воно міститься у статті 1 Закону України “Про ліцензування видів господарської діяльності”. Відповідно до цієї статті, ліцензування – це засіб державного регулювання провадження видів господарської діяльності, спрямований на забезпечення безпеки  та захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства, прав та законних інтересів, життя і здоров’я людини, екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища. [3]. 

Існують різні позиції та думки щодо доцільності та необхідності існування інституту ліцензування. На думку критиків існування інституту ліцензування, він є прикладом надмірної бюрократизації та регуляції господарської діяльності з боку держави. На думку прихильників існування інституту ліцензування, він є виправданим та необхідним. На мою думку, слід дотримуватися зваженої й поміркованої позиції, та проаналізувати тези обох сторін. 

Щодо тези критиків ліцензування про надмірну бюрократизацію та регуляцію господарської діяльності з боку держави, то вона справді існувала, але тільки на окремих етапах розвитку вітчизняного законодавства у сфері ліцензування. Вперше державне ліцензування підприємництва було законодавчо введено ще в 1991 році у зв’язку з прийняттям Закону України “Про підприємництво”. Вказаним законом було передбачено ліцензування всього 12 видів підприємницької діяльності, але після прийняття закону 1991 року сфера ліцензування постійно, хаотично і практично безконтрольно з боку парламенту розширювалась, і в 1997 році ліцензуванню підлягало вже 212 видів підприємницької діяльності та майже 1500 робіт. Фактично ліцензування охоплювало всі види господарської діяльності. Прийняття у 2000 році Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” ознаменувало новий підхід законодавця до визначення моделі законодавчого регулювання процедур ліцензування, й тривалий процес приведення чинних законодавчих актів у відповідність до сучасних вимог [4, с. 1165]. 

На сьогоднішній день основним законом у сфері ліцензування є Закон України “Про ліцензування видів господарської діяльності”. Крім нього, щодо ліцензування окремих видів господарської діяльності, існують спеціальні закони, наприклад: “Про телебачення та радіомовлення”, ”Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” тощо. У статті 7 Закону України “Про ліцензування видів господарської діяльності” міститься вичерпний перелік з 34 видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню [3]. Порівняно з 212 видами господарської діяльності та майже 1500 роботами, які підлягали ліцензуванню у 1997 році, сучасний стан ліцензування є прикладом успішного процесу дебюрократизації та дерегуляції сфери господарської діяльності в Україні.

Щодо тези прихильників ліцензування про виправданість та необхідність ліцензування господарської діяльності, то я повністю з нею погоджуюся. У визначенні поняття “ліцензування”, яке міститься у чинному законодавстві та наводилися вище, зазначено, що ліцензування спрямовано на забезпечення безпеки  та захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства, прав та законних інтересів, життя і здоров’я людини, екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до статті 14 Господарського Кодексу України,  ліцензування певних видів господарської діяльності є засобом державного регулювання у сфері господарювання, який спрямований на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів [2].

Статтею 3 Закону України “Про ліцензування видів господарської діяльності” встановлені принципи, на яких ґрунтується державне політика у сфері ліцензування.  Найважливішим принципом для розуміння необхідності ліцензування видів господарської діяльності є принцип пріоритетності захисту прав, законних інтересів, життя і здоров’я людини, навколишнього природного середовища, захисту обмежених ресурсів держави та забезпечення безпеки держави, який зазначений у пункті 4 вище наведеної статті. Цей принцип передбачає наступне: ліцензування застосовується лише до такого виду господарської діяльності, провадження якого становить загрозу порушення прав, законних інтересів громадян, життю чи здоров’ю людини, навколишньому природному середовищу та/або безпеці держави, і лише у разі недостатності інших засобів державного регулювання [3]. 

Ліцензування не дає можливості суб’єктам господарювання порушувати права потенційних учасників відносин, займаючись діяльністю без наявності відповідної ліцензії. Ліцензування забезпечує баланс між публічними та приватними інтересами, тобто інтересами суб’єктів господарювання, з одного боку, та споживачів і держави, з іншого [6, с. 92]. Відповідно до статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1]. 

Види господарської діяльності, які зазначені в статті 7 Закону України “Про Ліцензування видів господарської діяльності”, у випадку відсутності їх ліцензування, можуть завдати шкоду життю та здоров’ю людей, навколишньому природному середовищу, економічним та соціальним інтересам суспільства та держави. Такі види діяльності як медична практика, виробництво лікарських засобів, виробництво та ремонт вогнепальної зброї, виробництво особливо небезпечних хімічних речовин тощо - без сумніву мають підлягати ліцензуванню саме через особливий характер такої господарської діяльності та можливу небезпеку [3].

Для всіх видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, встановлюються свої ліцензійні умови. Відповідно до статті 9 Закону України “Про ліцензування видів господарської діяльності”, ліцензіат зобов’язаний виконувати вимоги ліцензійних умов відповідного виду господарської діяльності, а здобувач ліцензії для її отримання - відповідати ліцензійним умовам. У ліцензійних умовах встановлюють вичерпний перелік вимог до провадження господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, обов’язкових для виконання ліцензіатом, та вичерпний перелік документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії. Ліцензійні умови включать вичерпний перелік підтвердних документів, що підтверджують відповідність суб’єкта господарювання вимогам ліцензійних умов, а також кадрові вимоги, організаційні вимоги, технологічні вимоги, та спеціальні вимоги. Ліцензійні умови щодо кожного з видів господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, встановлюються у підзаконних нормативно-правових актах органів ліцензування  [3].

Ліцензійні умови залежать від сфери господарської діяльності, та містять вимоги, які спрямовані на забезпечення безпеки  та захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства, прав та законних інтересів, життя і здоров’я людини, екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища.

На мою думку, існування інституту ліцензування є логічним та необхідним. Деякі види господарської діяльності, саме через особливий характер відповідної сфери та можливу небезпеку у разі відсутності  правового регулювання з боку держави, без сумніву становлять небезпеку для людей, суспільства та самої держави. Такі види діяльності мають підлягати ліцензуванню. 

Література: 

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. №254к/96-вр / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, ст. 141.  URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%D0%B2%D1%80#Text

2. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. №436- IV / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України, 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст.144. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text

3. Про ліцензування видів господарської діяльності: Закон України від 2 березня 2015 р. № 222-VIII / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 23, ст.158. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/222-19#n59

4. Кашперський О. В. Поняття та зміст ліцензування певних видів господарської діяльності. Форум права. 2011. № 1.  с. 1164–1169 

5. Авер’янова Є. Поняття ліцензування господарської діяльності. Підприємство, господарство і право. 2017. № 11. с. 59-62

6. Алексєєва О.Є. Ліцензування, як засіб впровадження політики дерегуляції господарської діяльності. Підприємництво та інновації. 2017. №3.  с. 84-94