РЗАЄВА Ш.,

здобувачка другого (магістерського) рівня вищої освіти,

Інститут бізнес-освіти ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ГАЛІАХМЕТОВ І.А, к.ю.н, доцент кафедри підприємнцького та

корпоративного права ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

 

ДОГОВІР КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ:

НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ 

Актуальність цього дослідження зумовлене недосконалістю правового регулювання правовідносин з купівлі-продажу, що є однією із актуальних проблем цивільного та господарського права у зв’язку із чим, багато теоретичних та практичних аспектів до сьогоднішнього дня залишаються дискусійними. Детальне вивчення прогалин правового регулювання договору купівлі-продажу дасть змогу вдосконалити праворозуміння складних договірних моделей купівлі- продажу.

Міжнародна-правова характеристика договору купівлі-продажу.

Договір купівлі-продажу на даному етапі розвитку міжнародних відносин суб’єктів господарювання є дуже важливим регулятором суспільних відносин щодо обміну товарами та послугами.

Норми міжнародних договорів допомагають визначити договір купівлі-продажу як зобов’язання в національному законодавстві.

Існування різних підходів та поглядів до регулювання відносин купівлі-продажу обумовлювали потребу в уніфікації регулювання на національному рівні, зокрема, 1980 року було розроблено та підписано Віденську конвенцію про право міжнародної купівлі-продажу.

Віденська конвенція є компромісною та практичною як для романо-германської, так і для англо-саксонської правових сімей. Практичність Віденської конвенції пов’язана з тим, що вона частково містить понятійний апарат, який можна пристосувати до національного законодавства.

Положення Конвенції характеризується диспозитивністю, що виражається в здатності сторін договору купівлі-продажу виключити для застосування до їх договірних відносин окремі чи всі положення Конвенції (але така вказівка має бути присутньою в укладеному між ними договорі купівлі-продажу).

Конвенція містить положення про оферту та акцепт та персоналізує права, які набуваються кожною із сторін договору при порушенні її партнером договірних обов’язків.

На перший погляді на Конвенцію здається начебто вона здатна врегулювати будь-які відносини з міжнародної купівлі-продажу, але на жаль, існують і прогалини в ній. Прогалини Конвенції усуваються шляхом застосування загальних принципів, на яких вона ґрунтується (стаття 7).

Проте, незважаючи на актуальність і прийняття значної кількості міжнародних нормативно-правових актів у міжнародній торгівлі дуже часто трапляються спори саме між сторонами договорів купівлі-продажу, чим зумовлюється необхідність визначення поняття договору міжнародної купівлі-продажу, для цього необхідно визначити основні ознаки такого договору та розглянути нормативно-правову базу, якою регулюються відповідні правовідносини.

Нормативно-правове регулювання положень договору міжнародної купівлі-продажу є уніфікованим характером, оскільки визначається в основному нормами згадуваної Віденської Конвенції.

Для країн СНД діє Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року, згідно з якої при відсутності між сторонами договору угоди про застосовуване право застосовується право місця укладення договору. Також є Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 14 червня 1974 року, змінена Протоколом від 14 квітня 1980 року, в якому визначено єдиний строк позовної давності що складає 4 роки.

Спільною ознакою вищезгаданих міжнародних актів є відсутність у них визначення поняття договору міжнародної купівлі-продажу, отже його має містити національне законодавство.

В Україні основним спеціальним актом, що регулює вищезазначені відносини, є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». У ньому містяться поняття зовнішньоекономічного договору (контракту), який за цим Законом являє собою домовленість двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності. Також слід визначити й Цивільний та Господарський кодекси України, які визначають відносини з купівлі-продажу (поставки), але в яких також не міститься поняття договору міжнародної купівлі-продажу.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частиною 1 статті 265 ГК України за договором поставки одна сторона – постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Розглядаючи відповідні кодифіковані акти зробимо висновок, що терміні «купівля-продаж» та «поставка» в цьому випадку є синонімами.

У частині 1 статті 3 Віденської конвенції сказано, що договори на поставку товарів, які потребують подальшого виготовлення або виробництва, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо сторона, що замовляє товар, не бере на себе зобов’язання поставити істотну частину матеріалів, необхідних для виготовлення або виробництва таких товарів. Аналізуючи надані визначення договору купівлі-продажу, можна відзначити наступне. Перше та друге визначення (у ЦК України та ГК України) є загальними.

Говорячи про ознаки договору міжнародної купівлі-продажу, слід визначити, що:

-   за природою він є господарсько-правовим (об’єднання публічних та приватних норм та інтересів, серед яких публічні домінують);

-  має бути укладений між сторонами, що мають підприємства на території різних держав;

-  укладається з метою переміщення товару на територію іншої держави;

-  є двостороннім;

-  є оплатним;

-  є консенсуальним.

Керуючись вищезазначеним, можна запропонувати наступне визначення, договір міжнародної купівлі-продажу – це договір, за яким одна сторона – продавець, постачальник, що є суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності однієї країни, передає або зобов’язується передати майно (товар, що є кінцевою продукцією), повністю або частинами з вивезенням на територію іншої країни у власність другій стороні – покупцеві, що є суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності іншої країни, який приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього грошові кошти. 

Список використаних джерел:

1. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року.

2. Конвенція про зразковий закон про міжнародну купівлю-продаж від 1 липня 1964 року.

3. Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 14 червня 1974 року

4. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 року № 959-XII. Відомості Верховної Ради України. 1991. № 29. Ст. 377.

5. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року № 435. Офіційний вісник України. 2003. № 11. Ст. 461.

6. Господарський кодекс України від 16.01.2003 року № 436. Офіційний вісник України. 2003. № 11. Ст. 462.

7. Деревянко В. В. Щодо поняття договору міжнародної купівлі-продажу. Судова практика. 2009. № 2. С. 22–28.

8. Ісакова В. М. Міжнародна купівля-продажу товарів як об’єкт регулювання Віденської конвенції ООН «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» та місце принципу автономної волі сторін у цих відносинах. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2017. № 4. С. 180–184.