ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ У ГОСПОДАРСЬКОМУ
СУДОЧИНСТВІ
Оцінка доказів у господарському
судочинстві являє собою завершальний етап дослідження доказів і відіграє важливу
роль у прийнятті рішення по суті справи. Більш того, враховуючи особливу роль
судді у даному процесі постає необхідність визначити критерії оцінки доказів,
її наслідки для вирішення справи по суті у господарському процесі.
Питаннями дослідження оцінки доказів у
господарському судочинстві займались такі науковці як Бойко В. Ф., Бабенко В.
В., Вишинський А. Я., Коваленко А. Г., Ніколенко Л. М., Степанова Т. В.,
Решетнікова І. В., Чернадчук В. Д. та інші вітчизняні вчені. Їхні праці
спрямовані на дослідження інституту доказів та доказування у господарському
судочинстві та у загальному розглядається питання оцінки доказів крізь призму судового
процесу в межах господарського процесуального права.
У першу чергу варто зауважити, що
відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України (далі –
ГПК України) доказами вбачаються будь-які дані, на підставі яких суд встановлює
наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і
заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для
вирішення справи [1]. У свою чергу суд
повинен оцінити надані сторонами дані, що можуть доказувати або спростовувати
факти, на які сторони посилаються при доведенні своєї позиції. Саме за
результатами оцінки доказів суддя приймає рішення по суті справи, що визначає
оцінку доказів як важливий етап при вирішенні справи.
У відповідності до ст. 86 ГПК України
під оцінкою доказів судом слід розуміти діяльність суду щодо оцінки наданих
даних учасниками справи за власним внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на
всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у
справі доказів [1].
На нашу думку, важливим положенням є
ч. 2 наведеної статті, оскільки вона встановлює, що жодні докази не мають для
суду встановленої сили і суд повинен оцінити належність, достовірність та
допустимість кожного доказу окремо.
Цікавим вбачається той факт, що наведене положення не містить згадки про
вірогідність доказів як ознаку, що суд має оцінити за внутрішнім переконанням.
У той же час, ч. 2 ст. 79 ГПК України передбачає, що питання про вірогідність
доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує
відповідно до свого внутрішнього переконання [1]. Вбачається, що наведена невідповідність є недосконалість
юридичної техніки законодавця при формулюванні основних положень щодо оцінки
доказів в рамках однієї статті ГПК України.
Якщо звертатись до поглядів науковців,
то наприклад В. Ф. Бойко [2, с. 100], що торкав у своїх роботах поняття
внутрішнього переконання судді як неоднозначного терміну щодо діяльності суду з
оцінки доказів, вбачав під цим поняттям сукупність життєвого досвіду та
правосвідомості зокрема, що у своєму поєднанні дають змогу оцінити належний
фактаж даних у справі з метою її вирішення в рамках сутності права та його
принципів. Загалом, учені мають дві
основі позиції щодо правової регламентації оцінки доказів у господарському
судочинстві. Одна позиція вбачає, що оцінка доказів являє собою процес мислення
судді, а отже – не може бути врегульована нормами права. Інша позиція
передбачає можливість врегулювання правовими
нормами цю розумову діяльність суду, але лише частково, шляхом
закріплення в нормах законодавства, наприклад, принципів права, що є вихідними
положеннями будь-якої галузі та на які має спиратись суддя при розгляді доказів
[3, с. 134].
Правильна оцінка судом доказів має
велике значення для винесення законного та обґрунтованого рішення у справі.
Оцінка судових доказів - це не лише логічна операція, але й складовий елемент
усього процесу доказування, що врегульований нормами процесуального права. У
зв'язку з тим, що оцінка доказів уключає такий компонент як психічну діяльність
суб'єктів пізнання - він наділений суб'єктивним фактором, який може негативно
впливати на принцип об'єктивності розгляду справи. Проте, судова діяльність
відіграє важливу роль у діяльності держави саме з огляду на суб’єктивний
характер такої діяльності. Мається на увазі, що діяльність судді як особи, що
реалізує судову владу в Україні вимагає певної сукупності життєвого досвіду,
належного рівня правосвідомості, юридичних знань та навичок, логічного та
аналітичного мислення, що у своєму поєднанні і забезпечать належний, всебічний,
об’єктивний та справедливий розгляд справи. У цьому контексті оцінка доказів
судом корелюється із вимогами щодо осіб, які претендують на зайняття посади
судді.
Таким чином, оцінка доказів судом
відіграє важливу роль у розгляді справи в рамках господарського судочинства з
огляду на те, що це завершальний етап, який передбачає розумову діяльність
власне судді, що розглядає справу – це додає процесу суб’єктивний аспект. У
цьому розрізі, важливим постає питання особи судді, його досвіду та рівня
правосвідомості, а також розуміння сутності права та його реалізації. На нашу
думку, оцінка доказів судом у господарському судочинстві повинна відбуватись ще
і в рамках врахування особливостей господарсько-правових відносин, які мають
достатньо специфічний характер з точки зору їх відмінності від будь-яких інших
правовідносин.
Список використаних джерел:
1. 1. Господарський процесуальний кодекс України:
закон від 06.11.1991 р. № 1798-XII (в ред. від 16.08.2020 р.). // Відомості Верховної Ради України. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12
2. 2. Бойко
В. Ф. Судова реформа в Україні: стан і перспективи: навч. посібник. Київ: МАУП, 2004. 176 с.
3. 3. Мелех Л. В. Оцінка доказів як заключний етап процесу доказування. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2015. № 1. С. 132-142.
Немає коментарів:
Дописати коментар