РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ СУЧАСНИХ СИСТЕМ
БАНКРУТСТВА
Не
слід вважати, що банкрутство, як правове явище, зародилося в період становлення
сучасної геополітичної карти світу. Це поняття має доволі давню історію та
супроводжувало людство майже на всіх етапах його існування, адже ще в Старому
Завіті зазначалося, що кожні сім років усі жителі давньої єврейської держави
повинні були пробачати борги євреям, а кожні п’ять років – неєвреям і
відпускати з в’язниць усіх боржників.
Аналіз
наукових праць дозволяє виокремити певні етапи в історії становлення та
розвитку сучасних систем банкрутства.
Так,
першим слід назвати етап зародження та розвитку інституту в історії
Стародавнього світу.
Римське право, яке
стало підґрунтям для формування та розвитку більшості правових систем світу, сформувало основи сучасного інституту банкрутства,
яке у світовій юридичній спільності прийнято називати конкурсним процесом.
Навіть термін «банкрутство» походить від латинських слів «bankus
ruptus», які дослівно перекладаються як «зламана лавка». Лихварі, тобто особи,
які давали гроші в борг, зазвичай займалися своєю
діяльністю за столами-лавками і, розорившись, перекидали чи ламали ці лавки.
На відміну від
Римської Імперії, решта стародавніх держав не створили єдиного правового
механізму, який би можна було охарактеризувати як конкурсний процес [2, c. 55].
Для цих країн характерним було панування звичаєвого права та «варварських», в
сучасному їх розумінні, законів. Так, боржник був основним засобом забезпечення
боргу між кредиторами. З ним можна було зробити все, що завгодно: продати,
обміняти, змусити відпрацювати борг і навіть розрубати на частини. А розподіл
між кредиторами наявного у боржника майна не піддавався жодним аукціонним
процедурам [1, с. 126].
Наступним
етапом розвитку конкурсного процесу слід вважати період середньовіччя. Для
цього періоду характерна систему правового регулювання товарно-грошових
відносин, яка багато в чому перейняла основи правового регулювання римського
приватного права. Крім того, формується новий учасник у справі про банкрутство
– комітет кредиторів. Наприклад, у середньовічній Італії функцію управління
майном неспроможного боржника було покладено на комітет кредиторів – «capi di
creditori», до обов’язків якого входили: розшук майна боржника та створення
ліквідаційної маси, володіння майном боржника, управління ним, представництво
боржника в суді, укладення мирової угоди з боржником. Крім того, комітет
повинен був перевіряти вимоги кредиторів [4, с. 104].
XVIII-XIX
століття характеризуються прийняттям законодавчих актів, які, в подальшому, стануть
основою розвитку сучасних систем банкрутства.
У
Франції за часів Наполеона було здійснено чимало реформ у правовій сфері, у
тому числі і у конкурсному праві. Торговельне уложення 1808 р. у третій книзі
містило положення про неспроможність, що суттєво відрізнялись від попереднього
права. Нове уложення внесло багато позитивних змін до конкурсного права,
забезпечуючи в більшій мірі інтереси кредиторів. Закон передбачав призначення
судом спеціальної особи – суддікомісара, який здійснював загальне управління
діями учасників конкурсного провадження: перевіряв вимоги кредиторів,
організовував перевірки їхніх представницьких органів, вирішував суперечки,
здійснював контроль над іншими учасниками 3, с. 17].
У
США першим нормативним актом у сфері відносин неспроможності був банкрутський
статут 1800 р., дія якого поширювалася тільки на торговельну діяльність, а
об’єднання торговельної й неторговельної неспроможності відбулося у 1841 р. У
1867 р. з’являється новий банкрутський статут, який закріпив те, що справи про
банкрутство перебували у провадженні окружних судів. Як орган, уповноважений
управляти конкурсним процесом, передбачалися виборні з членів суду особи. На
таких осіб покладалися обов’язки зі скликання загальних зборів кредиторів,
перевірки вимог кредиторів, перевірки звітів піклувальників. Такі особи за
своїм статусом були схожі на суддів-комісарів у Франції [3, с. 25].
Отже, здійснивши
ретроспективний аналіз сучасних систем банкрутства, приходимо до висновку, що
на етапі зародження конкурсного процесу коло учасників справи про банкрутство
обмежувалося боржником і кредиторами, для яких цілком природнім було звернення
стягнення за невиконання майнових зобов’язань на самого боржника, а не на його
майно. Пізніше подібна практика показала, що особисті покарання боржника не
забезпечують відшкодування заподіяних кредитору майнових збитків, що зумовило
заміну особистої відповідальності боржника на майнову. Подальший розвиток
конкурсного процесу характеризується детальною регламентацією процедури, а
також виокремленням нових суб’єктів. Однак, кожна країна отримала власний шлях
розвитку відповідного законодавства, що обумовлено історичними, економічними та
політичними особливостями держав.
Список використаних
джерел:
1. Борисова В.І., Баранова Л.М. Основи римського приватного
права: підручник. Х: Право. 2008. 224 с.
2. Булижин І.В. Історичний розвиток неплатоспроможності та
банкрутства: компаративний аналіз світового та українського досвіду. Науковий
вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2015. № 17.
Том 2. С. 55-58.
3. Джунь В.В. Інститут неплатоспроможності: світовий досвід
розвитку і особливості становлення в Україні: монографія. К: Юридична практика.
2006. 384 с.
4. Суббот А.І. Розвиток та сучасність поняття банкрутства.
Бюлетень Міністерства юстиції України. 2014. № 5. С. 102-109.
Немає коментарів:
Дописати коментар