НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ
Інститут наказного
провадження регулюється чинним ГПК України від 16.08.2020 року та ЦПК України
від 13.08.2020 року.
На мою думку наказне
провадження у господарському процесі являє собою самостійну форму судового
провадження господарського судочинства, яка передусім призначена для перегляду
вимог про стягнення незначного розміру, з приводу яких відсутній даний спір.
Тому можна
виокремити так звані правові ознаки, які будуть характеризувати дане
провадження.
Насамперед, це
самостійність та спрощення наказного провадження. Тобто самостійність даного
провадження передбачає, що не слід розглядати даний вид провадження як складову
частину інших проваджень, які є в господарському процесі [4, с. 4].
Спрощеність
наказного провадження передбачена ст. 154 даного Кодексу, в якому суд розглядає
заяву про видачу судового наказу протягом п’яти днів з дня її надходження. Розгляд проводиться без судового засідання і
повідомлення заявника і боржника. Тому вже за результатами розгляду заяви про
видачу судового наказу суд видає судовий наказ або постановляє ухвалу про
відмову у видачі судового наказу тощо. При цьому судовий наказ оскарженню в
апеляційному порядку не підлягає, проте може бути скасованим [4].
Таким чином можна
виокремити загальний зміст та форму наказного провадження в господарському
процесі. Якщо порівнюючи із ЦПК України від 13.08.2020 року, то передусім варто
наголосити, що форма наказного провадження в них є однаковою. Тобто як
зазначено в ст. 150 ГПК України та в ст. 163 ЦПК України, що заява про видачу
судового наказу подається до суду в письмовій формі та обов’язково має
підписатися заявником або його представником [2].
Однак, якщо
порівняючи наказне провадження в господарському процесі за чинним ГПК України
та за ЦПК України, можна побачити істотні відмінності між ними.
Наприклад, якщо
взяти до уваги такий критерій розбіжності між даними Кодексами як вимоги за
яким може бути видано судовий наказ, то можна побачити, що дані вимоги є
різними. Тобто статтею 148 ГПК України; передбачено, що судовий наказ може бути
видано тільки за вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором,
укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не
перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а ст. 161
ЦПК України зазначає інший перелік, а саме: судовий наказ може бути видано,
якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові
суми заробітної плати та середнього заробітку за час затримки тощо [2].
Ще одним вагомим
критерієм для порівняння наказного провадження за даними Кодексами є підстави
для відмови подачі судового наказу.
Насамперед в ст. 152
ГПК України зазначається, що суддя відмовляє у видачі судового наказу уразі
якщо заявлена вимога, яка не відповідає вимогам, які передбачені в ст. 148
даного Кодексу [1]. Зокрема ст. 165 ЦПК України, зазначає інакші підстави,
тобто суддя відмовляє у видачі судового наказу якщо заявлена вимога, яка не
відповідає відповідним вимогам, які передбачені в ст. 161 даного Кодексу, а також уразі якщо заяву подано з порушенням правил підсудності
тощо[2] .
Тому яскравим прикладом
відмови у видачі судового наказу з підстави передбаченої п. 1, 2 ч. 1 ст. 165
ЦПК України може бути ухвала Комінтернівського районного суду м. Харкова від
27.09.2019 року по справі № 641/7759/19, якою відмовлено у видачі судового
наказу про стягнення з Особи 1 на користь КП «Харківводоканал» заборгованості
за надані послуги водопостачання [3].
Тобто можна сказати,
що передусім дана ухвала мотивована тим, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 165 ЦПК
України заява про видачу судового наказу подається до суду у письмовій формі та
підписується заявником або його представником. Однак заява про видачу судового
наказу підписано Особою 1, а довіреність до заяви видана на ім’я Особи 2. Таким
чином, документи, що підтверджують право підпису Особою 1 не надано [3].
Тобто як ми бачимо,
що все таки критерії розбіжності наказного провадження у господарському процесі
за чинним ГПК та ЦПК України дійсно є.
Отже, підсумовуючи
можна сказати, що запровадження інституту наказного провадження у чинному ГПК України є важливим аспектом в результаті
розгляду та вирішенні господарських справ.
Насамперед розвиток інституту наказного провадження в господарському
процесі передусім покликаний розглядати окремі категорії справи, у якому суддя
в установлених законом випадках за заявою про видачу судового наказу особи,
якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та
боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ тощо.
Список
використаних джерел
1. Господарсько
процесуальний кодекс України: Кодекс України від 06.11.1991р. № 1798-XII.
Редакція від 16.08.2020 року. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12#n2624
2. Цивільно
процесуальний кодекс України: Кодекс України від 18.03.2004р. № 1618-IV. Редакція від 13.08.2020 року. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#n7222
3. Ухвала Комінтернівського районного суду м. Харкова від
27.09.2019 р. у справі № 641/7759/19. Єдиний реєстр судових рішень. – URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/84572552
4. Джепа Ю.А. Поняття та особливості наказного
провадження за господарсько процесуальним кодексом України., науковий вісник
публічного та приватного права. Випуск 3, том 1, 2018 року. Режим доступу:
Немає коментарів:
Дописати коментар