Корпачова С. В.,

студентка Юридичного інституту

Науковий керівник: Марченко В.Б., к.ю.н.,

професор кафедри підприємницького та корпоративного права

КНЕУ ім. Вадима Гетьмана

 

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СПОРІВ ГОСПОДАРСЬКИМИ СУДАМИ В УКРАЇНІ

Запровадження ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення [1] в липні 2021 року в Україні стало не лише революційною подією світового масштабу, а й гарантом забезпечення реалізації конституційного права громадян на вільне розпоряджання своєю власністю [2].

Варто зазначити, що зміни в законодавстві у сфері земельних правовідносин стали чи не одним із каталізаторів суттєвого збільшення кількості звернень фізичних та юридичних осіб за захистом своїх прав та інтересів до господарських судів.

Так, доволі часто предметом позовних заяв є оскарження рішень міських та сільських рад щодо відмови позивачу у викупі земельної ділянки на якій знаходиться його нерухоме майно, для здійснення підприємницької діяльності. Для прикладу, у справі № 920/598/17, яку у своєму провадженні розглядав Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, товариство з обмеженою відповідальністю «Есканда» (надалі – позивач) наполягало на визнанні недійсним рішення сільської ради (надалі – відповідач) з огляду на те, що остання зловживала дискреційними повноваженнями [3].

Рішенням першої інстанції було відмовлено позивачу у задоволенні позову через ненадання доказів на підтвердження факту зазначення вичерпної інформації та подання повного переліку документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу земельної ділянки. Натомість суд апеляційної інстанції, рішення якого підтримав і Верховний Суд ґрунтувалося саме на неправильному застосуванні відповідачем норм матеріального права.

Необхідно зосередити увагу на тому, що постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що відповідачем відмовлено позивачу у продажі земельної ділянки на підставі п. «г» ч. 5 ст. 128 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III (надалі – ЗК України), а саме з підстав встановленої цим Кодексом заборони на передачу земельної ділянки у приватну власність з посиланням на відсутність згоди орендодавця, яким є відповідач [4].

Щодо цього суд, врахував норми ст. 81, 82, ч. 3 ст.83, ч.4 ст.84 ЗК України та дійшов висновку, що необхідність отримання згоди орендодавця (сільської ради) на продаж земельної ділянки, згідно з ч. 5 ст. 9 Закону України «Про оренду землі» від 06.10.1998 № 161-XIV [5], не є передбаченою ЗК України забороною на передачу земельної ділянки.

Таким чином, саме суд є тим арбітром, який спроможний розтлумачити ті норми права, від яких залежить як і подальша доля правовідносин сторін, так і їхні законні інтереси. На нашу думку, надзвичайно важливим є принцип «jura novit curia» (суд знає закони), який був сформований у практиці Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ), зокрема у справі «Гаріб (Garib) проти Нідерландів» (Скарга № 43494/09).

Так, на думку ЄСПЛ суд не повинен обмежувати правову кваліфікацію, яку можуть запропонувати заявник або влада держави-відповідача. В українському законодавстві цей принцип суди тлумачать [6] як своєрідну систему трьох складових, а саме:

1.              суд знає закон (право);

2.              суд здійснює пошук та аналіз правових норм щодо спору сторін;

3.              суд застосовує норми права до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus.

Ми вважаємо, що не менш важливим питанням, є вибір правильної юрисдикції у правовідносинах між органами виконавчої влади та фізичними і юридичними особами. Ясна річ, що у тому разі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, суд відмовляє у відкритті провадження у справі.

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого господарського суд України  «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» від 17.05.2011 № 6 справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору ст. 1 Господарського процесуального кодексу України від 06.11.1991 № 1798-XII такі справи підвідомчі господарським судам.

Отже, здійснивши аналіз деяких аспектів вирішення земельних спорів господарськими судами в Україні, можна дійти до висновку, що на суди покладається обов’язок здійснення правильного тлумачення норм земельного права та ухвалення того рішення, яке буде базуватися на принципі верховенства права.

ЛІТЕРАТУРА

1.      Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення: Закон України від 31.03.2020 р. № 552-IX. Урядовий кур'єр. 2020. № 83.

2.      Конституція України: Закон України від 28. 06. 1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

3.      Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.06.2018 справа № 920/598/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/75110213.

4.      Земельний кодекс України: Кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-III. Голос України. 2001. № 217.

5.      Про оренду землі: Закон України від 06.10.1998 р. № 161-XIV. Відомості Верховної Ради України.1998. № 46. С. 280.

6.      «Суд знає закони» та змагальність сторін: баланс та взаємодія. URL: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Prezent_Mischenko.pdf.